Про децентралізацію та місцеву владу: чи вдасться нам вирватися з замкнутого кола?

Надворі падає пухнастий сніг чи мрячить невеличкий дощ. Холодний вітер вологим язиком торкається обличчя. Ви йдете по вулиці (чи переміщуєтесь по місту на власному транспорті) та раптом бачите – дорога перекрита, а посеред неї працює ремонтна бригада. Гарячий асфальт лягає прямо на вологі камінці та землю, поряд швидко утворюється калюжа…

Звична картинка, яка знову і знову повертається до нас щороку, найчастіше восени. Хтось не менш звично крутить пальцем біля скроні – мовляв, це ж треба було додуматись, класти оновлене полотно дороги прямо в калюжі. Інші співчутливо дивляться на робітників, що навіть у таку погоду вимушені робити свою справу.

Та як би ми не ставилися до цього дивного явища української дійсності, його першопричини записані зовсім не тут. Ми маємо те, що маємо, лише з однієї причини – кошти на ремонт дороги були передбачені у бюджеті ще з початку року, та надійшли – у кінці.

Донедавна схема державного фінансування містила в собі ось такі дивовижні речі. Отож, уявіть – ви знаєте, що дорогу відремонтувати треба. Та гроші все не надходять і не надходять. Нарешті вони прийшли на рахунок, та перенести ремонт на наступний рік, на теплу весну, практично неможливо – усе налаштовано так, що у вас лише два варіанти.

Або ви робите ремонт прямо зараз (незважаючи на погодні умови), або ж не робите його зовсім, бо не використані за цільовим призначенням и заздалегідь визначеними статтями кошти повертаються до загальнодержавного бюджету. До чого тут децентралізація та місцева влада?

Якщо заплановані реформи подіють, ми матимемо вільні кошти на ремонт доріг набагато раніше, адже значна частина доходів місцевого рівня буде розподілятися саме в Дубно, а не у Києві. Отож, вирватися із замкнутого кола «поганий ремонт-погані дороги-поганий ремонт» можливо. Залишилося зробити лише одне – провести реальну, а не декларативну децентралізацію, як і заплановано у реформах.