ДУБЕНЧАНКА РОЗПОВІЛА ПРО ВРАЖЕННЯ ВІД...

26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася найбільша в історії атомної енергетики аварія. З цього часу Чорнобиль став символом атомної небезпеки в світовому масштабі, адже катастрофа призвела до великих людських жертв. Постраждала і природа…
Зараз у відчуженій зоні зупинився час і будинки десятиліттями чекають на своїх господарів, котрі були змушені покинути їх за лічені години, навіть хвилини. Та ніхто не поспішає повертатися. Багатьох із них вже немає в живих. У Чорнобиль їдуть одні лиш туристи, серед яких була і дубенчанка Аліна Данілова. Побачене залишило слід на все життя.

— Аліно, чому ти вирішила поїхати в Чорнобиль? Адже ця поїздка не зовсім безпечна.
— Поїздка в Чорнобиль – це мрія мого дитинства. Розумію, що про таке мріяти, як мінімум не коректно, все ж Чорнобиль — це місце, яке забрало чимало життів, місце, де була зруйнована не одна людська доля. Дивлячись у дитинстві фільми про катастрофу на Чорнобильській АЕС, які, зазвичай, показували та й показують зараз лише у квітні, зацікавилася цією темою. Ще в підлітковому віці розуміла, що поїду у зону відчуження лише тоді, коли морально буду до цього готова.
— Виходить, що саме зараз настав цей час.
— Нещодавно в одній із соціальних мереж мені трапилось оголошення про організацію поїздки. Зрозуміла, що час для поїздки настав. Чоловік відразу був проти, але погодився на таку небезпечну поїздку.
— Якою була дорога в місто, де «поселилася» радіація?
— 1 квітня, о 4 ранку ми виїжджали з Рівного. Однодумців зібралося майже два десятки. Усю дорогу туристи дрімали, набиралися сили. Майже 6 годин в дорозі — і ми прибули на контрольно-пропускний пункт «Дитятки». Перед шлакбаумом вишикувались автобуси. Сотні людей чекали черги, аби перетнути ту межу. Українці, поляки, німці, американці, корейці…. кого там тільки не було. Увагу привернула група старших людей, які гуртом фотографувалися біля каплички. Ліквідатори аварії на ЧАЕС, — подумалося нам. Чоловіки та жінки, на грудях медалі, журналісти довкола цих людей. Але ми так і не підійшли до них, бо настала наша черга паспортного контролю. Перетнули шлагбаум, їдемо рівним асфальтом, незвично так… Обабіч дороги будинки, будинки, будинки… Усі вони покинуті, зарослі і самотні. Вікна, ніби очі, наповнені слізьми…
— Мабуть, дуже важко на все це дивитися.
— Так, важко. Там повсюди хащі. Час зруйнував колись квітучі та процвітаючі села.
Перша зупинка — Чорнобиль. Місто живе своїм життям, тут працюють люди. Продавець в магазині пропонує продукцію нічим не гіршу міських супермаркетів. В деяких обжитих приміщеннях вставлені металопластикові вікна, на балконах сохне білизна. Це не такий Чорнобиль, який я бачила на екрані телевізора.
Пройшлися до церкви. Гід розповів, що на провідну неділю тут дуже людно. В центрі міста — дідо Ленін, але вже не вождь. Зберігся в Чорнобилі і кінотеатр, який так і не бачив голлівудських кінострічок. Далі — алея з табличками. Назви сіл… Сіл, яких вже немає. Чорнобильська катастрофа стерла їх з лиця землі. Потім ми сіли в автобус, нас попередили, що перетинаємо 10-кілометрову зону, радіаційний фон значно вищий, ніж був кілька хвилин тому.
— І що було далі?
— А далі їдемо вздовж річки. Вода в ній бірюзова. Зупинилися обабіч дороги. Видніються саркофаги, захисна арка. Кілька фото — і знову в автобус. Згодом ми вже були на місці, за метрів триста від АЕС. Туристи-іноземці дозиметрами вимірюють радіаційний фон асфальту, калюж, собак, яких там дуууже багато. 90 мікроренген.100-200 мікроренген. Тікаємо, небезпечно.
— А як живе природа? Звірі, риби?
— Ми ходили на величезний міст, щоб погодувати рибу. Кидали хліб у воду і сотні рибин юрбилися біля шматка здобичі. Вода прозора. «Ех, вудку б»,- подумала я і відкусила кусень буханця, який приготувала рибі. Дурні думки розвіяв величезний сом. Десь до двох метрів. Який він був завдовжки, важко й сказати. Здивовано кусьнула ще раз і кинула у воду залишки хліба.
— Ого. Просто вражаюче…
— Їдемо далі… До того моменту, як ми перетнули позначку міста Прип’ять, було не страшно. Покинуте місто наганяє жаху. Їдемо між багатоповерхівок. На дворі весна, а тут осінь. Тут, мабуть, завжди осінь. Жовте, помаранчеве листя, доволі красиво та цікаво оформлені панельні будинки. Уявляю, якими б вони могли бути, якби… Якби не катастрофа. Утеплені пінопластом через раз, вікна пластикові, дерев’яні, з ролетами і такими модними кілька років тому орхідеями. Мою яскраву уявну картинку розвіяв рух вдалині. Люди? Ні, там мох, листя і страшенна радіація. «Лось, це лось! Шофер зупиніться, там лось! Ні, то не першоквітневий жарт!», — хтось вигукнув в автобусі. Зупинились, папарацці побігли його фотографувати, звір наполохався і пішов вглиб міських джунглів. Йти за ним ніхто не став, бо за межі асфальту ніхто не наважився переступити. Тож їдемо далі… Славнозвісне оглядове колесо, на якому так і не судилося нікому милуватися красою міста Прип’ять. Година прогулянки вулицями мертвого міста — нагода подумати про щось вічне. Мороз по шкірі… Де зараз усі ті люди, які тут жили? Вікна… в кожному з них колись горів вогник… Хтось виглядав коханого з роботи, бабуся в’язала теплі шкарпетки, маленька дівчинка пізнавала світ, дивлячись крізь віконне скло. Немає нікого тепер. Лиш пташки співають так, як ніде інше. Час повертатися додому.
— І як їхалось додому? Було ще щось, що здивувало тебе, поки виїхали із зони відчуження?
— Так, було. На виїзді з Прип’яті, біля вказівного знаку сиділо лисеня. Те, що автобус зупинеться і звірятко не втече — виглядало нереально. Ми зупинились, взяли печиво та круасани і лисеня їло смаколики з рук, і позувало на десятки фотокамер, ніби кінозірка. Кілька кадрів і ми облишили в спокої бідолашну тварину.
Наступною і останньою нашою зупинкою був комплекс «Дуга». Розповідати про його масштаби не варто, це треба бачити і читати про це в гуглі. Тонни заліза, які черкають хмари. Відразу думаєш про могутність… могутність совєтів, які таку гаргару придумали сотворити і сховати в лісах біля Чорнобиля. Вражаюча штука…
Наша подорож підходила до завершення. Попрощалися та подякували гіду, висадили його в центрі Чорнобиля. Чоловік більше двадцяти років тут працює та проживає, на життя та здоров’я не жаліється.
Ми ж поїхали далі, нас чекала 6-годинна дорога додому. Зараз обдумую свій майбутній візит до Чорнобиля.
— Аліно, дякую за розповідь про місця, які, зазвичай, ми знаємо із телевізора. Нехай щастить тобі у житті.

спілкувалася кореспондент газети «Скриня» Ксеня ГАЛИЦЬКА