Війна породила кохання

В руках у хлопця палиця, котра допомагає швидше рухатись, і сумка через плече, на якій пише – добровольчий батальйон «ДОНБАС». Але все це другорядне, бо їхав хлопець додому не сам, а з коханою дружиною, яку півроку тому зустрів на війні. Петра на ношах принесли Василині в операційну і з того часу народилася їхня любов. Оминути увагою цю пару було неможливо. Кореспондент «Скрині» напросився на відверте інтерв’ю, до якого прислухались інші пасажири.

— Петре, за твою активну громадську позицію тебе в Дубні знає чимало людей. Але розкажи нашим читачам більше про себе і те, що останнім часом довелось пережити.

— Народився у Дубні, в 1993 році. Жив звичайним життям, так як усі. Майже нічого особливого не було до того часу, поки не почалась Революція Гідності. В 2013 році я не зміг бути байдужим і періодично їздив в Київ, на Майдан. Стояв на барикадах і на Грушевського. Після революції приїхав у рідне місто й продовжив активну громадську дія­льність. Був членом ГО «Правий сектор». А коли почалась війна на Сході, то почав волонтерити. Кілька разів возив допо­могу в так звану зону АТО. А через деякий час — добровольцем поїхав на війну. Згодом підписав контракт до кінця особливого періоду. Спершу був в «Ай­дарі», а пізніше пішов у «Донбас». Далі були поранення. Після останнього, яке сталося під час мінометного обстрілу, я залишився інвалідом і більше на Донбас не повертався.

— Я перепрошую, але можна де­тальніше дізнатися про поранення. Коли це сталося?

— Мене поранили 23 серпня 2016 року. Це було в День українського прапора і переддень Незалежності України. Цей день я пам’ятатиму усе своє життя. Але, чесно кажучи, я б не хотів розповідати про цей день. Розкажу тільки те, що на той час у нас була велика нестача людей. Тими днями ми практично не спали. Тієї фатальної ночі під час мінометного обстрілу я був поранений у ногу. Пригадую, як попросив побратимів написати мені на тілі годину, коли це сталося. Щоб, якщо не дай Боже, щось зі мною гірше сталося, то що б знали, скільки часу минуло. Це була 23:15. Пам’ятаю, як в ці миті я дуже хотів жити. В мене не було вибору і я боровся за життя. Не знаю як, але мені, стікаючому кров’ю, вдалося залізти в окоп. Майже одразу мене оглянула медична служба. А тим часом тривали обстріли наших позицій. Крім мене, було ще двоє поранених бійців і один із нас був у дуже важкому стані. Пригадую, як медики не хотіли нас нікуди везти, бо обстріли не припинялися. Мій побратим, ризикуючи власним життям, на волонтерській машині вивіз нас з Мар’янки в Курахово. Там є районна лікарня, там нам і надали медичну допомогу й відправили в Красноармійськ. Зараз це Покровськ. Дякуючи побратиму, який проявив власну ініціативу, ми маємо можливість майже повноцінно жити. Прикро тільки, що держава його за це не нагородила і навіть подяки не дала. Не кажу вже про звання.

Цієї ночі в Покровську мене опе­рували. І далі відправили в Дніпро. Там я пробув кілька днів і далі вертольотом транспортували в госпіталь, до Львова.

— Знаю, що в Покровську відбулась зустріч, яка змінила ваше життя. Саме там народжувалось ваше кохання. Розкажіть про це, будь ласка.

— Мене, пораненого, занесли на носилках в кабінет, де була Василина. Вона оперувала там бійців. Відверто кажучи, мені було не до дівчат, але я її запам’ятав. Вже зранку ми знову зустрілись. Незнайомка в білому халаті прийшла до мене на перев’язку. Я попросив, щоб вона віддала мій осколок на згадку. Але почув відмову — не можна цього робити. Василина пообіцяла, що сфотографує для мене цей осколок. Через деякий час чорноброва красуня знайшла мене в соціальних мережах і відправила мені фото з осколком. З того часу ми почали спілкуватись. Обмінялися номерами телефонів. Потім у Василини була відпустка і вона приїхала додому, на Львівщину. І заодно прийшла в госпіталь, аби мене провідати. Це був жовтень. Майже всю відпустку, кожен день, Василинка приїжджала до мене. Ми гуляли містом. Ходили на каву. Це були наші перші побачення. Ми багато спілкувались, адже у нас було чимало спільного – революція, війна…

ПОЇХАЛА НА ВІЙНУ, А ВДОМА ДУМАЛИ, ЩО ВЧИТИСЬ

Нашу розмову з бійцем слухає Василина і ніби перед очима у дівчини знову відбувається все те, про що говорить Петро. Прошу дівчину, яка оперувала свого майбутнього чоловіка в Покровську і стала його розрадою, коханням і психологом на все життя, розказати про себе.

— Зараз я живу і працюю на Сході. У нас немає ротації. Просто мені пощас­тило, що командування розуміє, як нам важко і періодично виписує відпустки. На Сході багато поранених і кожному треба допомогти, прооперувати чи зробити перев’язку. Там завжди тривога і хвилювання про життя бійця. Бо за той час, поки ми лікуємо воїнів, вони стають нам рідними. Ми всі там як брати і сестри. Переживаємо один за одного, допомагаємо.

— Василино, розкажіть більше про себе. Звідки ви, яка у вас освіта і чому поїхали на війну.

— Я народилася на Львівщині, в1996-му році. Коли розпочалась Революція Гідності, то я таємно від всіх поїхала на Майдан. Там я допомагала медикам, оскільки на той час навчалась в ме­дичному коледжі. Тоді мені було 17 років. Всі їхали у Київ і я поїхала. Я ж патріотка і сидіти вдома не могла. Про мою поїздку в Київ знала тільки одна людина, яка мене прикривала і в училищі казала, що я хворію. А вдома знали, що я вчуся, бо в мене страшні пари і завал.

Коли в Києві почалися розгони, то я мусила поїхати до Львова. Бо тут мене вже хотіли виганяти з училища через пропуски. Та й наука у мене була вже запущена, а я ж медик і так довго пропускати навчання не можна. За «енки» і двійки довелося офіційно платити. Я мусила йти працювати одразу на дві роботи. Бо ж не скажу вдома, що про­гуляла пари і потрібні гроші. Боялась про це говорити батькам. Навчання платне і тому ще більше боялася, щоб мене не відрахували із числа студентів. Оскільки я приховувала своє перебування на Майдані і мала чимало пропусків та двійок, то довелося добряче попрацю­вати, заплатити за це і вивчити прогаяне.

А коли почалася війна, то я знову таємно від всіх поїхала добровольцем на Схід. Один мій друг допоміг мені вирішити питання. Це був уже четвертий курс і батьки знову думали, що я здаю заліки і тому не приїжджаю додому…

— А тим часом їхня Василинка була на Донбасі і рятувала бійців…

— Саме так.

— Ви дуже мужня дівчина. Василино, а які були ваші перші враження від побаченого на війні?

— Було дуже важко. Від побаченого я дуже хвилювалась. У мене тряслись руки. Після вибуху у мене була контузія. Кілька разів ночувала в окопах. Але нас жаліли, бо ми дівчата. Тому в окопах і бліндажах зазвичай живуть бійці, а ми — в кімнаті одного приміщення.

Коли в мене закінчилось навчання в училищі, то я підписала контракт із ЗСУ до закінчення особливого періоду. Вдома сказала, що працюю у Львові, бо в мене «учебка». Запевнила рідних, що скоро матиму роботу і в мене все добре. Кожного дня я знаходила по кілька вільних хвилин і дзвонила до мами. Через втому шукала сили посміхатись у слухавку, щоб вона нічого не запідоз­рила.

— Але ж час ішов.

— Так. Минув місяць, два, п’ять. А мене нема. Не приїжджаю додому. Намагалася компенсувати свою від­сутність короткими дзвінками. Казала, що роботи багато і я не маю часу го­ворити. І це була правда. Бо не мала я часу на розмови, оскільки майже завжди у нас було багато поранених. Я була заступником старшої і завідувала й завідую операційною. Я відповідаю за неї. Вся робота на мені. Крім того, я відповідаю за перев’язочний матеріал.

— Я перепрошую, але хочу уточнити. Ви така юна, і весь цей час робили бійцям операції?

— Так, я операційна медсестра і майже весь час на Сході робила операції.

Не одна була. Дівчата допомагали. А ще були лікарі, які приїздили на ротацію.

— Страшно оперувати покалічених війною людей?

— Ні, не страшно. Але моя перша операція була дуже страшна і тривала багато годин. Уявіть, ти стоїш кілька годин поспіль і не маєш права відійти в бік, чи присісти на кілька секунд. Ти ж стерильна і не маєш права розстерилізуватись, оскільки це може коштувати комусь життя. Були такі випадки, що триває 10-та година операції і так хочеться пити, а не можна. А про туалет, то я взагалі мовчу. Ми терпіли, як могли. Адже бувало, що оперували по 15-20 годин.

На початках я лише була в опе­раційній, а потім мені додались пере­в’язки. Був період, коли вдень пе­ре­в’язувала поранених, а по ночах оперувала. Важко тоді було. Навіть схудла до 48-ми кілограм. Я розуміла, що мушу працювати більше власних сил. Адже бої тривали, а медиків бракувало.

— Василино, а скільки часу такий важкий період тривав?

— Так важко було кілька місяців. Особливо влітку. Минулорічне літо встигли назвати «пекельним». Хоча вже три літа поспіль не менш пекельні. Але, якщо говорити про минуле, то воно було досить гарячим. Швидкі везли і везли бійців. У той час у мене був страх, що, не дай Боже, коли відпочиватиму, не почую дзвінок телефону. Адже у мене були ключі від операційної. Я боялась, що через це хтось може померти. У мене навіть були думки, що треба ночувати біля операційної. Був випадок, що мій телефон розрядився і через хвилину я його включила і побачила пропущений дзвінок. Тоді бігла в операційну в тому, в чому була одягнута.

— А зараз щось змінилось? Вам легше працюється?

— Зараз менше поранень. Але все одно важко. Медики валяться з ніг в прямому і переносному значенні. Навіть якось і я знепритомніла від втоми в операційній. Тішусь, що встигла успішно завершити операцію. Розвернулась, щоб вийти з операційної і впала…

ШЛЮБ БЕЗ ЦЕРЕМОНІЙ І УРОЧИСТОСТЕЙ!

Після сумних спогадів про війну намагаюсь змінити тему. Починаємо розмову про вічне – про кохання.

— Коли ви вирішили бути разом і ніколи надовго не розлучатися? – запитую в обох.

— Ще на Сході Василинка припала мені до душі. Але коли вона приїхала до Львова, то я одразу зрозумів, що дуже її люблю і більше не хочу відпускати, — каже Петро.

— На руках — обручки. Ви повінча­лись? Чи розписались?

— Поки що ми не повінчались. Але розписатись вже встигли. Кілька тижнів тому. Про наше рішення не казали ні­кому, навіть найріднішим. Батьки про реєстрацію шлюбу дізнались вже опісля, — продовжують розповідати молодята.

— І де ж урочистості минали? В Дубні, чи у Львові?

— У Львові. Майже у центрі міста, на площі Грушевського. Керівник РАГСу зібрав усіх працівників і в їхній присутності привітав нас із одруженням. Нам було дуже приємно, бо відчували їхню щирість.

— А як прийняли цю звістку батьки? Ви хоча б були з ними знайомі?

— Коли я вдруге їхала у відпустку зі Сходу, то вперше приїхала в Дубно. Дуже гарне місто. Мені тут подобається. У вас такий замок красивий. Цього дня Петро познайомив мене не лише з містом, а й з батьками та своєю сестрою, — каже дівчина.

— Моя Василинка дуже сподобалась моїм рідним. Зараз вони її люблять більше, ніж мене, — додає, радіючи, Петро і продовжує говорити. – А я з її мамою познайомився, як лежав у гос­піталі. Якось Василинка приїхала із ма­мою мене провідати. Знайомство з татом було трішки пізніше. Враження про них хороші. Вони дуже добрі люди і радію, що ми тепер родина.

Після цих слів Петро глянув на кохану Василину й запитав у неї:

— А мама не казала, нащо я тобі такий контужений здався?

— Ні, не казала. Вона знає, що я теж контужена, — з посмішкою сказала молода жінка.

СЕРЕЖКИ ДЛЯ КОХАНОЇ

— Василино, пробачте за те, що така допитлива, але ваші вушка прикрашають дуже красиві сережки. Вони у вигляді тризуба. Чому такий вибір?

— Це мені коханий подарував на день народження, — говорить дівчина.

— А по-іншому не могло бути. Я знав, що ці сережки їй сподобаються. Вона ж у мене патріотка України і дуже любить нашу рідну державу. І своїм життям вона це показує. Тому про якісь квіточки і листочки у вухах не було й думки. Для неї найкращі прикраси – це символи України, — додає Петро.

ОДНА МРІЯ — ЖИТИ

— А які у вас плани на майбутнє?

— Ми хочемо жити. Саме так. І тут нема що додати. Ми хочемо жити, — повторила Василина.

— Я згідний з коханою. Ми хочемо жити, бо вже навоювались. У нас сім’я і хочу, щоб ми були щасливі й жили в процвітаючій країні, за яку боролись і боремося нині. Мріємо, що скоро на­стане мир в нашій державі. А ще ми мріємо про власну оселю, міцну і щасливу сім’ю та про маленьких діточок, — до­повнює слова дружини Петро.

…Цього дня ми ще довго розмовляли про війну, владу, переселенців і мирне населення. Петро говорив про бої і батальйони, а Василина згадувала про пацієнтів, побратимів і кров, яку го­динами змивала з свого тіла. Молода жінка згадала й про тих, які не розуміють її в далекому тилу.

– Знайомі з рідного села якось дорікнули, що добровольцем поїхала на війну через гроші. Мені смішно таке чути. Бо такі, як я, їдуть на Схід не зба­гачуватись. Ми й в тилу можемо за­робити, якщо захочемо. Для цього на Донбас їхати не треба. Ви думаєте, що я не усвідомлюю, коли їду на виїзд, що можу назад не повернутись? Ніхто з нас не знає, чи за рогом нашу автівку не розстріляють. Ворогів українського війська там дуже багато. І постріл в спину може бути з будь-якої сторони. Навіть були випадки, коли із дзвіниці місцевої церкви нас серед ночі об­стрілювали снайпери, — розповідає відважна патріотка.

І ЗНОВУ НА СХІД

… Нині Петро Плебанович демо­білізований за станом здоров’я і є непридатним до служби. Тим часом Василина вкотре збирається на Схід – рятувати захисників України і мирне населення Донбасу, серед якого є часті пацієнти молодої, із великим досвідом, воєнної медсестри.

Ксеня ГАЛИЦЬКА.

skrinya.info/news/viina/163-z-druzhynoyu-poznayomyvsya-na-medychnykh-noshakh