Образа без причини: як агресія стає частиною мирної релігії

Православ'я – мирна релігія. Християни давно позбавилися від звички палити незгодних на вогнищах, а грізний Торквемада залишився лише далекій тінню історичних подій далекого минулого. Та й подібні випадки доволі рідко траплялися на нашіх землі — в більшості, агресія проти інакодумців відбувалась на Заході.

Здавалося б, в українському суспільстві цілком мирно уживаються між собою віруючі люди і прихильники атеїзму. Іноді вступаючи в гарячі суперечки, але все ж не переходячи в крайнощі, за якими починаються образи і спроба фізичного впливу.

Переконаність у цьому похитнулася після зустрічі з постом в одній з груп популярної соціальної мережі. В своїй гнівній промові дівчина 21 років обурювалася танцями і піснями, що під час посту проводилися біля одного з торгових центрів.

«Що ви собі дозволяєте? Що за гучні пісні і танці в піст, біля Святині! Скоро Великдень! Так не можна! Саме із-за таких людей стільки онкохворих дітей в наших лікарнях!». Чесно сказати, настільки яскравий прояв агресії зустрічається нечасто, але навіть рідкісні її прояви викликають щире небажання продовжувати спір. Мимоволі відчуваєш когнітивний дисонанс – з одного боку, ми говоримо про мирну релігії, де насильство – не вихід, у що б не вірив твій опонент.

З іншого – неприкрита агресія по відношенню до тих, хто не сповідує твою релігію виглядає в 21 столітті особливо безглуздо. На фоні твердих запевнень закону, що ми знаходимося у світській державі, де кожен може вірити в будь-яку релігію за власним вибором, подібна поведінка приголомшує.

Особливо тому, що пісні і танці у вихідний день, в громадському місці та з дозволом з боку влади – це особиста справа організаторів. Їх право, якщо хочете. Точно таке ж, як право віруючих – вірити і постити, право невіруючих – танцювати і веселитися.

Образа почуттів віруючих – стаття, поки що існуюча лише в нашого північного сусіда. І це величезна несправедливість – як з точки зору закону, так і з точки зору здорового глузду. Ви маєте право вірити, але не маєте права насаджувати свою віру іншим. Свобода особистості закінчується там, де вона порушує свободу іншого. Примусовість віри і образа почуттів без всякої на те причини вже точно не можна назвати ознаками свободи і демократії.

І якщо пісні і танці – це образа почуттів віруючої дівчини, яка написала пост та її побратимів по вірі з коментарів… То як назвати обвинувачення в тому, що безнадійно хворі діти — це боже покарання за танці батьків? Здається, це дрібниця, випадковість із соцмереж. Але дорога від світської держави до православного шаріату починається з маленьких кроків. Ми пройдемо їх всі, якщо не будемо реагувати на спроби заборони масових заходів через «бо так велить віра».